Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Федорак Л.М., голова Гребінківського районного суду Полтавської області, кандидат юридичних наук
Стаття присвячена питанню призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України. Зазначена вимога с загальною засадою призначення покарання. Стаття розкриває зміст даної загальної засади призначення покарання, визначає співвідношення її з іншими загальними засадами при призначенні покарання.
Ключові слова: призначення покарання: загальні засади; Загальна частина.
Постановка проблеми. Пункт 2 ч. І ст. 65 КК України встановлює, що суд повинен призначати покарання відповідно до положень Загальної частини КК України. Дана вимога являється однією із загальних засад призначення покарання. Слід зазначити, що врахування вказаної засади не обмежується застосуванням тільки положень щодо окремих видів покарання. Однак законодавець чітко не визначає, що включає зазначена загальна засада призначення покарання.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. В науці кримінального права немає єдності думок щодо того, що саме включає зміст наведеної загальної засади призначення покарання. Вказане питання вивчали М. І. Бажанов, А. С. Горелік, В. І. Зубкова, В. О. Навроцький, В. В. Полтавець, В. Ткаченко та інші.
Постановка завдання. Метою написання цієї етапі є визначення змісту такої загальної засади призначення покарання як врахування положень Загальної частини КК України.
Виклад основного матеріалу дослідження. Ряд учених у вказаний зміст включають в першу чергу норми Загальної частини КК. які регламентують саме застосування покарання (ч. 2 ст. 50, ст.ст. 51-73. 98-103 КК України). Але при цьому зазначають, то суд повинен ще також виходити із завдань, поставлених перед кримінальним законом (ст. 1 КК України); керуватися нормами, що визначають чинність кримінального закону в часі, просторі, за колом осіб (ст. 3-10 КК України); враховувати особливості призначення покарання при встановленні обмеженої осудності особи (ч. 2 ст. 20 КК України) і виконанні особою спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. З ст. 43 КК України) тощо [7, с. 227].
З наведеним слід повністю погодитись. Адже будь-яке пи тання, яке вирішується в кримінальному праві, в першу чергу повинно бути підпорядковано його завданням.
Щодо положень про чинність закону про кримінальну відповідальність, то з цього приводу справедливо висловлюється В.О. Навроцький про те, що міжнародна солідарність у протидії злочинності, необхідність підтримання авторитету рішень зарубіжних судів (у розрахунку на взаємність), власні інтереси по врахуванню підвищеної небезпеки повторних злочинів зумовлюють те, що суди України повинні враховувати вироки зарубіжних судів при визначенні правових наслідків нового злочину, або оцінювати ці вироки за їх значенням [6, с. 47]. Крім того, тут особливо важливим є питання чинності закону щодо караності (в тому числі, застосування закону, що покращує становище особи, яка вчинила злочин).
Врахування особливостей призначення покарання при встановленні обмеженої осудності особи (ч. 2 сг. 20 КК України) і виконанні особою спеціального завдання з попередження або розкрит гя злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. З ст. 43 КК України) с чіткою вимогою відповідних норм КК України. При цьому, якщо врахування наявності обмеженої осудності при призначенні покарання надає суду широкі межі для розсуду, то врахування виконання особою спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації зобов’язує суд згідно ч. З ст. 43 КК України призначити покарання в межах не більше половини максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за відповідний злочин. А уже після вказаного суд може, врахувавши інші загальні засади призначення покарання, визначати міру покарання відповідно, як половину максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за відповідний злочин, або призначити ще більш м’яку міру.
В свою чергу, М.І. Бажанов наводить ще більш ширший перелік положень Загальної частини КК України, які повинні враховуватись при призначенні покарання. Це наявність злочину; обставини, що виключають відповідальність; особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх; правила призначення покарання за незакінчену злочинну діяльність; правила призначення покарання за наявності співучасті; поняття, види й мета покарання; система та види покарань; особливості призначення додаткових покарань, не передбачених у статтях Особливої частини КК; правила призначення покарання за сукупністю злочинів або вироків тощо [1. с. 30-31].
Щодо наявності злочину слід зазначити, що вказане питання згідно статті 324 КІІК України є першим, яке вирішується при постановленні вироку. Врешті-решт по логіці речей воно повинно вирішуватись першим. Оскільки, якщо немає злочину, то ні про яке покарання не може іти мови.
Що ж стосується врахування обставин, що виключають злочинність діяння при призначенні покарання, го вказану позицію М. І. Бажанова поділяє В. 1. Зубкова та пропонує також враховувати підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності [З, с. 221].
На противагу їм Т. В. Непомняша стверджує, що навряд чи можна погодитися з думкою, про те, коли вирішується питання про призначення покарання, суддя керується нормами, присвяченими обставинам, які виключають злочинність діяння або звільняють від кримінальної відповідальності й покарання [8. с. 29]. Слід погодитись« з Т. В. Непомнящею. Адже встановлення наявності обставин, що виключають злочинність діяння, виключає вирішення всіх подальших питань у кримінальній справі, в тому числі призначення покарання. Максимально найпізніше воно вирішується на стадії кваліфікації злочинів (наприклад, наявність умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони). Єдиним винятком є формальна вимога щодо меж покарання при наявності виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
В свою чергу, підстави для звільнення від кримінальної відповідальності повинні встановлюватись ще до вирішення питання про покарання. Адже логічним буде припустити, що суд спочатку визначає все-таки необхідність притягнення до кримінальної відповідальності (встановлює відсутність підстав для звільнення від неї), а потім вирішує питання про необхідність призначення покарання.
Слід погодитись про необхідність врахування особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх. Однак це стосується тільки тих положень, які визначають особливості щодо призначення покарання загалом (стаття 103 КК України) та особливостей призначення окремих видів покарання (98-102 КК України). На стадію врахування положень Загальної частини КК України не можна відносити питання звільнення від покарання. Питання про застосування певних видів звільнення від відбування покарання вирішується після врахування всіх загальних засад призначення покарання, які є одночасно і підставами до застосування певного виду звільнення від відбування покарання.
Необхідно погодитись із внесенням до змісту такої загальної засади призначення покарання, як врахування положень Загальної частини КК України поняття, видів й мети покарання; системи та видів покарань; особливостей призначення додаткових покарань, не передбачених у статтях Особливої частини КК.
Вказану позицію розділяють С. Г. Волкотруб, О. М. Омельчук, О. С. Горелік та В. Гкаченко [4, с. 72-73; 2. с. 79; 10, с. 10]. Наведене не може викликати жодних заперечень, адже цс ті питання, які визначаються Загальною частиною КК України і безпосередньо стосуються призначення покарання.
Позицію МЛ. Бажанова про необхідність врахування правил призначення покарання за незакінчену злочинну діяльність; правил призначення покарання за наявності співучасті; правил призначення покарання за сукупністю злочинів або вироків як загальної засади призначення покарання - врахування положень Загальної частини КК України [1, с. 30-31] поділяють С. Г. Волкотруб, О. М. Омельчук, О. С. Горелік, Н. Ф. Кузнецова та інші [4, с. 72-73; 2. с. 79; 10, с. 10: 5, с. 390-391 |.
Однак, слід зазначити, що ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця, вбачається необхідним віднести до самостійної засади призначення покарання - ступеня тяжкості вчиненого злочину. В порядку врахування положень Загальної частини КК України можуть братись до уваги тільки вимоги частин 2 та 3 статті 68 КК України про певні межі суворості покарання.
В свою чергу, правила про призначення покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків враховуються судом уже після визначення міри покарання за конкретний злочин.
Врахування вимог норм щодо співучасті відбувається при кваліфікації злочинів. Адже окремі форми співучасті виступають в багатьох злочинах кваліфікованими та особливо кваліфікованими ознаками. Інші питання за своїм зміс том включає така загальна засада призначення покарання як ступінь тяжкості вчиненого злочину.
Найбільш широко визначає зміст такої загальної засади, як врахування положень Загальної частини КК України при призначенні покарання В. В. Полтавець, яка включає до нього положення, передбачені в розділах Г-VII Загальної частини КК; положення, передбачені в розділі X; положення, що передбачені у розділах XI та Загальної частини КК [9. с. 89].
Проте, думається, що в цей перелік не доцільно включати положення про підстави кримінальної відповідальності. Вказане питання є першочерговим при вирішенні питання про можливість ще лишень притягнення до кримінальної відповідальності. Відсутність підстав до включення у зазначений перелік питань про поняття злочину, незакінченого злочину, обставин, що виключають злочинність діяння, звільнення від кримінальної відповідальності, призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків, звільнення від відбування покарання обгрунтовувалась вище.
Не може відноситись до зазначеного переліку питання класифікації злочинів, адже воно актуальне на сталії кваліфікації злочинної діяльності та при застосуванні пільгових інститутів кримінального права. Вказане не вирішується на стадії врахування положень Загальної частини КК України при призначенні покарання.
Те саме стосується положень про суб'єкт злочину, осудність та вік.-з якого може наставати кримінальна відповідальність, які входять до складу злочину. Відповідно стосуються кваліфікації злочинів.
Питання ж про кримінальну відповідальність при вчиненні злочину у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин безпосередньо реалізується через обставини, що обтяжують покарання.
Положення про врахування вини знаходять своє відображення або при кваліфікації злочинів як ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, або у якості ступеня тяжкості вчиненого злочину як самостійної засади призначення покарання.
Статті 66 та 67 КК України враховуються окремо при призначенні покарання як положення, що визначають відповідні самостійні засади призначення покарання.
Слід відзначній, що не можуть в порядку врахування положень Загальної частини КК України при призначенні покарання застосовуватись статті 69, 691 КК України. Оскільки дані норми передбачають врахування не тільки такої засади призначення покарання, як врахування положень Загалі.мої частини КК України, але й обставин, що пом’якшують покарання та особи винного. Відповідно питання про їх застосування може вирішуватись уже після врахування всіх загальних засад призначення покарання.
Питання судимості є правовими наслідками засудження особи. Відповідно аж ніяк не вирішуються на стадії призначення покарання. Застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування за своєю природою не стосується покарання, хоч і може застосовува тись паралельно.
Щодо врахування положень про особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх наводились міркування вище.
Висновки. Таким чином, суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК України, враховуючи: завдання, поставлені перед законом про кримінальну відповідальність (ст. 1 КК України); норми, що визначають чинність кримінального закону в часі, просторі, за колом осіб (ст. 3-10 КК України); особливості призначення покарання при встановленні обмеженої осудності особи (ч. 2 ст. 20 КК України) і при виконанні особою спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. З ст. 43 КК України): вимоги частин 2 та 3 етапі 68 КК України про певні межі суворості покарання при незакінченому злочині; особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх (особливості призначення покарання загалом і особливості призначення окремих видів покарання) (ст. 99-103 КК України).
Список використаних джерел
_03_03.png)
