Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Федорак Л.М., голова Гребінківського районного суду Полтавської області, кандидат юридичних наук
Кримінально-правова політика Київської Русі і феодальної роздробленості (IX - середина XVII століття) визначалась інтересами пануючого класу феодалів в усіх сферах життя [і, с. 98]. В цей час кримінальне право закладалось в системі усного звичаєвого права. В першу чергу, слід згадати про «Устав і Закон Руський». На думку деяких дослідників, в Київській Русі ще до Договорів з Візантією і Руської Правди (ще з VII століття) існував вказаний письмовий нормативний акт, на який посилались норми Договорів з Візантією [2, с. 143]. Існують і протилежні думки, що «Устав і Закон Руський» - це система неписаного звичаєвого права, яке діяло у Київській Русі та відтворено у Руській Правді [3, с. 481-482]. Цей документ, із точки зору кримінально-правової політики, повинен розглядатись як перша спроба створення письмових кримінально-правових приписів [і, с. 99]. Однак, на жаль, крім згадок про його існування до нашого часу більше нічого не збереглося. Відповідно проаналізувати його норми з точки зору виникнення інституту множинності злочинів не можливо.
Джерелами права Київської Русі з 86о року стали міжнародні договори. У цьому році після облоги Константинополя між Київською Руссю та Візантією був підписаний перший договір, згідно якого Київська земля офіційно визнавалася як держава на міжнародному рівні [4, с. 64-66]. Вказаний договір до нашого часу не зберігся. Згадка про договір 907 року міститься тільки в літописах. Натомість, тексти наступних договорів 911, 945, 971 років дійшли до нашого часу. На їх підставі пожвавились торговельні відносини між державами, що вимагало, в свою чергу, юридичної регламентації таких відносин. Вказане могло викликати колізію між слов’янським звичаєвим правом та грецьким законодавством [5, с. 78-80]. Тому зазначені джерела права містили колізійні прив’язки. Більшість дослідників сходяться на тому, що прив’язки переважно були до слов’янського звичаєвого права. Вказане пояснювалось на той час пануючим становищем Київської Русі. Проте уже згодом, в договорі 945 року після невдалого походу на Візантію наявні не тільки часті посилання на Закон Руський, але й елементи грецького права. А от договір 971 року містив уже тільки норми візантійського права, що пояснювалось втратою пануючої позиції Київської Русі у відносинах з Візантією [6, с. 42-44].
Норми кримінального права містились у договорах 911 та 945 років, де ішла мова про відповідальність за вбивство, крадіжку, грабіж, насильство [7, с. 23-25]. Тобто, норми кримінального права формувались на рівні конкретних складів злочинів, проте не містили жодної згадки про вчинення однією особою декількох злочинів.
Разом із приходом на Руську землю християнства появились і церковні «устави», серед яких Устав Володимира Великого, Ярослава Мудрого та інші, які містили певні норми кримінального права. А саме, визначивши компетенцію церковних судів, передбачали покарання за злочини, які відносились до їх юрисдикції: «умикання» дівчат, знахарство, чарівництво, відьомство та інші злочини проти християнства [8]. Однак, вказані правові джерела згадок про інститут множинності також не містили.
Одним з найвидатніших джерел права часів Київської Русі є, звичайно, Руська Правда, яка складалась із Короткої, Поширеної та Скороченої редакції (ХІ-ХІУ століття) [і, с. 72-92]. Слід зазначити, що в нормах Руської Правди узагальнення здійснювалось на рівні конкретного діяння. Руська Правда не виділяла злочинного діяння загалом, не містила загальних положень. Побудована вона була шляхом конструювання конкретних складів злочину. Таким чином, дослідити наявність чи відсутність форм множинності злочинів можна тільки в якості елементів складу злочину. В цьому контексті М. С. Таганцев вважав, що у ст. 59 і ст. бо «Руської правди» є вказівка на повторність злочинів [9]. Однак, вітчизняні дослідники дотримуються іншої думки [іо, с. 49], з якою слід погодитись. У ст. 59 «Руської правди» сказано: «Якщо господар обідив закупа, спричинивши шкоду його купі чи стариці, то повинен все йому повернути і оплатити за обіду бо кун» [її, с. 68]. Подібне положення містить і ст. бо названого документа. Як видно, в них описано боргові відносини, які виникають між боржником (закупом) і «боргодавцем» (господарем), який пошкодив чи знищив майно закупа або вимагав виплати в більшому розмірі, ніж було записано в борговій записці [12, с. 25].
Отже, Руська Правда не містила згадок про інститут, який сьогодні іменується множинністю злочинів в жодному вигляді.
У ХІУ-ХУ століттях основним нормативним документом залишалися діючі на території всіх руських земель окремі положення Руської Правди. Однак, вони доповнювались і новітніми правовими актами.
Так, Митрополиче Правосудіє (ХІІІ-ХІУ століття) послідовно продовжувало розвивати підхід, закріплений у Руській Правді, і відповідно не містило згадки про досліджуваний інститут.
Верховна влада народу того часу виявлялась через віча. їх акти в той час можна віднести до законодавчих. Серед таких до нашого часу дійшли тільки Псковська, Новгородська Судні грамоти (ХІУ-ХУ століття) та Двінська грамота, яку видали в 1397-1398 роках [13, с. 36].
У статті 5 Двінської грамоти сказано: «А кто у кого что познае татебное... татя впервые продати противу поличного; а в другие уличат, продадут его не жалуя; а уличат в третье - ино повесити; а татя всякого п’янити» [9, с. 184]. Як зазначає Ю. І. Битко у статті йдеться про посягання на приватну власність. Характер суспільної небезпеки татьби (крадіжки) виражено в таємному чи у відкритому викраденні чужого майна, а її ступінь - у мірі покарання. В контексті вищезазначеної норми автор вважає повторністю злочинів такий випадок вчинення особою крадіжки втретє, коли вона раніше була покарана чи засуджена за дві попередні крадіжки, незалежно від тривалості строку, який віддаляє третій злочин від двох попередніх [14, с. 17]. Однак, з вказаним не в повній мірі можна погодитись. Як вбачається із норми, стаття 5 містить основний, кваліфікований та особливо кваліфікований склад «татьби». При цьому, кваліфікований та особливо кваліфікований склади сформульовані за ознакою повторності (відповідно першої та другої).
Тобто, повторністю визнавалось вчинення злочину вдруге, а вчинення злочину втретє утворювало уже особливо кваліфікований склад злочину.
Схожі положення містила стаття 8 Псковської Судної грамоти, де говориться: «Чтобы и на посаде но крадется ино двожды е пожаловати, а изличив казнити по его вине, и в третий ряд изличив, живота ему не дати, крам крамьскому татю» [9, с. 332].
Отже, указані грамоти виділяли повторність тотожних злочинів та рецидив злочинів в сучасному розумінні даних понять як кваліфікуючі ознаки складу злочину в незалежності від строків притягнення до відповідальності за попередні злочини.
З прийняттям християнства почали ширитися збірки церковного і канонічного права (Номоканон, Еклога, Прохірон та інші), так звані Кормчі книги. їх поява була як наслідком поширення християнства, так і проявом тісних відносин з Візантією, що вилилось у рецепцію візантійського права у руське. Серед Кормчих книг особливу увагу слід звернути на Закон судний людям (ХІІІ-ХУ століття), який є вибіркою різних статей із Еклоги, Новелл, закону Мойсеевого, що зроблена слов’янськими книжниками-юристами в перемішку із статтями Руської Правди [15, с. 184]. В передмові до вказаного акту було наведено перелік особистих і інших якостей винного, які підлягали встановленню у кожній справі: «Подобает судимого испытати, какое есть житие его и прав, свидетельствуемые житие его. А ще не виноват и долго не держит гнева, или преподобен, или страннолюбец, и нищелюбец, и целомудр, и свят от лиса, и кроме всякая лукавныя вещи; муж бо рече неискусим и нежлючим к богу» [16]. Вказівка на необхідність встановлення «...какое есть житие его...» та «А ще не виноват..» підтверджує, що уже в той час встановлювалось чи особа уже притягалась до відповідальності і вказане враховувалось при призначенні покарання. Отже, фактично іде мова про повторність та рецидив злочинів в сучасному їх розумінні знову ж таки без зазначення строків, які можуть відмежовувати відповідні злочини. Таким чином, зазначені форми множинності злочинів уперше виділяються на рівні загальних норм. Проте, зазначені правові джерела застосовувались тільки церковними судами.
Таким чином, інститут множинності злочинів сформувався в період існування Київської Русі у судних грамотах (ХІУ-ХУ століття) на рівні кваліфікованих складів злочинів проти власності та у Законі судному людям (ХІІІ-ХУ століття) на рівні загальних норм.
Список використаних джерел
_03_03.png)
