Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Федорак Л.М., голова Гребінківського районного суду Полтавської області, кандидат юридичних наук
Стаття присвячена питанню визначення інституту множинності злочинів у відповідний період. Зокрема, аналізу чинних на той час джерел права, дослідженню положень, які регулювали питання, що прямо чи опосередковано стосуються інститут множинності злочинів в сучасному розуміння даного поняття.
Ключові слова: множинність злочинів; Звід законів; Уголовне уложення.
Постановка проблеми. Вивчення історії кримінально-правової політики має важливе значення, оскільки дає можливість простежити тенденції становлення досліджуваного інституту, визначити позитивні досягнення науки кримінального права та законодавця на різних етапах розвитку відповідного інституту з метою подальшого його удосконалення.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історію окремих форм множинності злочинів вивчали І. О. Зінченко, Т. І. Созанський, А. А. Стрижевська, Н. І. Устрицька та інші [7; 8; 12]. Однак комплексно історія становлення всіх форм множинності злочинів та загалом інституту не вивчалась. Крім того, автори концентрували свою увагу на історії законодавства, а не кримінально-правової політики. Відповідно цілями даної статті є аналіз саме кримінально-правової політика відповідно історичного періоду часу на теренах сучасної України.
Постановка завдання. Метою нашого дослідження є вивчення інституту множинності злочинів, крізь призму аналізу правових джерел ХІХ-ХХ ст.
Виклад основного матеріалу дослідження. Аналізуючи кримінально-правову політику ХІХ-ХХ ст.ст. необхідно згадати про проект Уголовного уложення Російської імперії (далі - Уложення 1813 року, який пропонував виділення інституту множинності на рівні загальних норм. Так, параграф 91 проекту Уложення вказував на можливість пом’якшення відповідальності в залежності від: «...чим менше розпусна була колишня поведінка злочинця...» [6, с. 24]. Як вбачається із процитованої норми, при засудженні особи враховувалась будь-яка попередня «розпусна» поведінка особи.
Проте вказане Уложення не набрало чинності, відповідно на українських землях ніколи не застосовувалось. Тому напевно не може відноситись до національної правової доктрини. Однак основи для виділення інституту множинності на рівні загальних норм були уже закладені. Відповідно вказане відобразилось згодом у Зводі законів Російської імперії 1832 року (у подальшому - Звід) [5], який потім став основою і для Уложення про покарання кримінальні і виправні (1845 року), Устава про покарання, які накладаються мировими суддями (1864 року) та Кримінального уложення (1903 року).
Згідно статті 131 Зводу «Обстоятельствомъ, увиличивающимъ вину и наказаніе, признается также повтореніе преступленія или проступка, т. е. совершеніе того же или однороднаго преступнаго дьянія по отбьітіе наказанія за предшествующее преступное дьяніе, или послъ освобожденія оть наказания за общимъ милостивымъ манифестомъ или въ силу особаго Монаршого снисхожденія. Въ случаяхъ, особо закономъ указанныхъ, наказаніе за повтореніе усиливается не только въ мъръ, но и въ степени или родъ» [5].
Отже, повторенням злочинів визнавались випадки вчинення тотожного чи однорідного діяння після відбування покарання чи після звільнення від нього. Таким чином, іде мова про певні види повторності злочинів та рецидиву в сучасному розумінні вказаних понять.
У статті 132 передбачались випадки, коли повторення злочинів тягло за собою збільшення відповідальності. Це були випадки, коли з моменту відбуття покарання чи помилування не «збігли» певні строки в залежності від виду покарання та соціального становища особи, яка вчинила злочин [5]. Тобто, фактично у Зводі зародився інституту судимості і в силу статті 132 Зводу «повторення злочинів» збільшувало покарання, якщо відбувалось в межах вказаних строків.
Звід також вперше визначив правила призначення покарання за сукупністю злочинів, де містились вказівки про визначення покарання за злочини, які передбачені різними нормативними актами [5]. Даний інститут знайшов свій подальший розвиток в Кримінальному уложенні 1903 року. Так, ст. 60 Кримінального уложения визначала: «Учинившій, до провозглашенія приговора, резолюцій или рьшенія о виновности, два или болъе преступныхъ дьяній подлежитъ тягчайшему изъ наказаний, назначенныхъ судомъ за сій дьянія». Передбачались, що суд може збільшити назначене найтяжке покарання, при цьому воно не могло бути більше суми покарань за всі злочини. Якщо ж за один злочин призначалась каторга або засудження у виправному домі, а за інше, що входить до сукупності пеня, арешт або засудження в «кръпости» не більше одного року, то в такому випадку не можна було збільшувати тяжчого покарання. Додаткові покарання приєднувались (ст. 60) [10]. Вказані правила призначення дуже близькі до існуючих на сьогодні аналогічних правил.
Слід зазначити, що Звід крім визначення множинності злочинів на рівні загальних норм, також передбачав певні форми множинності у якості кваліфікованих ознак для певних складів, що також знайшло подальше відображення в Уложенні про покарання кримінальні і виправні (1845 року), Уставі про покарання, які накладаються мировими суддями (1864 року) та Кримінальному уложенні (1903 року).
Так, частина 1 ст. 402 Зводу передбачала: «Если начальнику вмъсто преданія подчинненого суду, самъ собою подвергнетъ его такому наказанію...». Частина 2 встановлювала: «Тоть, кто дозволить себъ такія произвольныя болъе двухъ разъ...» [5]. Тобто, буквальне тлумачення норми дає підстави стверджувати, що кваліфіковані ознаки було сформульовані таким чином, що допускали «повторення злочинів» і без засудження особи за попередній злочин.
Ст. 1646 проводила градацію крадіжки за ступенем тяжкості складу злочину в залежності від кількості злочинів, що повторювались: «За кражу, учиненною во время пожара, наводненія, или при иномъ несчасномъ случаъ, виновные подвергаются: въ первый разъ....; во второй разъ...; въ третій разъ...; въ четвертый разъ...». Так само були побудовані у ст. 1666 склади такого злочину як «мошенничество» [5]. Тобто, буквальне тлумачення зазначених норм дає підстави стверджувати, що крадіжка та шахрайство для наявності кваліфікованого складу злочину вимагали засудження особи за попередній злочин. Отже, в питанні формування кваліфікованих складів злочинів за ознакою «повторення» Звід не відзначався послідовністю.
Вказане згодом відобразилось і в Уставі про покарання, які накладаються мировими суддями (1864 року) та Кримінальному уложенні (1903 року). Так, стаття 145-1 Уставу передбачала: «За самовольное на чужой землъ добьіваніе драгоцънныхъ и цвътннныхъ камней, виновные подвергаются: въ первый разъ...; а во второй и послъдующие разы...» [11].
Отже, Звід законів Російської імперії (1832 року), Устав про покарання, які накладаються мировими суддями (1864 року) та Кримінальне уложенні (1903 року) суттєвим чином не різнилися в питанні визначення інституту множинності злочинів, а продовжували розвивати правову політику того часу та доповнювали одне одного.
В свою чергу, Уложення про покарання кримінальні і виправні (1845 року) визначало інститут множинності злочинів тільки в ст. 113, де встановлювалось, що вчинення якого-небудь злочину, хоч і без продуманого наперед наміру чи умислу, но уже в третій раз. карається так само суворо, як вчинене в перший раз з обдуманим наперед наміром чи умислом [11]. Отже, вказаний інститут в даному Уложенні визначався тільки на рівні питання призначення покарання. При цьому ішла мова тільки про вчинення злочину втретє без зазначення про те, чи особа повинна була притягатись до відповідальності за попередні злочини.
Основним нормативним документом, що визначав кримінально-правову політику в період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії було Кримінальне Уложення 1903 року, а також продовжували діяти Уложення про покарання кримінальні та виправні (у редакції 1885 р.), Устав про покарання, що накладаються мировими суддями [13, с. 120]. Також було прийнято ряд актів спрямованих на врегулювання найпроблемніших суспільних відносин та їх охорону [2; 3; 9]. Відповідно і жодних поступальних рухів у розвитку інституту множинності злочинів не відбулося. Водночас, слід зазначити, що інститут множинності злочинів згідно законодавства Російської імперії виділявся на рівні загальних норм та у якості кваліфікованих ознак складу злочину, а згідно законодавства тогочасної влади тільки на рівні кваліфікованих ознак окремих складів злочинів. Адже, тогочасні акти кримінального права взагалі загальних норм не містили.
В свою чергу, у Західній Україні, яка з 1772 року перебувала в складі Австро- Угорщини після створення ЗУНР продовжувало діяти старе австрійське кримінальне законодавство пристосоване до нових умов. Практично керівництвом ЗУНР внаслідок відсутності часу навіть не ставило питання про проведення власної кримінально-правової політики [13, с. 123].
Слід зазначити, що кримінально-правова політика радянської влади в питаннях визначення множинності злочинів відповідала вищенаведеній політиці влади незалежних українських земель. Так, зокрема, в Декреті РНК від 22 червня 1918 року «Про спекуляцію» встановлювалась посилена кримінальна відповідальність за спекуляцію, вчинену у вигляді промислу [4, с. 28]. Згодом термін «повторність» зустрічається в Декреті РНК від 29 січня 1920 року «Про порядок всезагальної трудової повинності» та Декреті РНК від 14 грудня 1921 року «Про відповідальність завідуючих державних, кооперативних і приватних підприємств за ухилення від дачі в установлені строки свідчень, яких вимагають центральні і місцеві установи», де вчинення того ж злочину повторно виступало кваліфікованою ознакою складу злочину [4, с. 65-66, 114]. Тобто, радянська влада інститут множинності в своїх правових актах згадувала тільки на рівні конструювання окремих основних та кваліфікованих складів злочину.
Аналізуючи вказаний період, особливу увагу слід приділити Керівним засадам з кримінального права РСФРР, затвердженим 12 грудня 1919 року ухвалою НКЮ РСФРР (далі - Керівні засади). В Україні вони набрали чинність відповідно до рішення НКЮ України від 4 серпня 1920 року [2, с. 184-186]. П. 11 Розділу III Керівних засад встановлював, шо при визначенні міри впливу на того, хто вчинив злочин, суд оцінює ступінь і характер (властивості) небезпечності для співжиття як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину. В цих цілях суд - по перше, не обмежуючись вивченням всієї обстановки вчинення злочину, вивчає особу злочинця, оскільки така виявилась у вчиненому ним діянні і його мотивах і оскільки можна її встановити на основі способу його життя і минулого, по друге, встановлює, наскільки саме діяння в даних умовах часу і місця порушує основи суспільної небезпеки... Згідно п. 12 Засад при визначенні міри покарання в кожному окремому випадку потрібно розрізняти: ...г) чи вчинено діяння професійним злочинцем (рецидивістом), чи первинним... Згідно п. 26 Засад умовне засудження можна було застосувати тільки щодо особи, яка вчинила злочин вперше [2, с. 190-195].
Керівні засади не містили конкретних складів злочину, тому в них можна простежити виділення інституту множинності тільки на рівні загальних норм. Таким чином, в радянський період інститут множинності злочинів вперше виділений на рівні загальних норм у Керівних засадах. Вперше в історії кримінально-правової політики України з’являється термін «професійний злочинець (рецидивіст)». Хоча визначення вказаного поняття Засади не наводили.
Керівні засади з кримінального права РСФРР 1919 року стали основою Кримінального кодексу Української PCP, затвердженого ВЦВК 13 серпня 1922 року та введеного в дію 15 вересня 1922 року [14, с. 186-187], відповідно в Загальній частині питання множинності злочинів визначались аналогічно.
31 жовтня 1924 року було прийнято Основні засади кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік (далі - Основні засади), їх норми були продубльовані у Кримінальному кодексі Української СРР від 08 червня 1927 року [3], який визначав обставини, що обтяжують міри соціального захисту, до яких було віднесено: вчинення злочину особою, яка уже раніше вчинила який-небудь злочин, крім випадків, коди дана особа визнається несудимою чи коли з дня вчинення першого злочину чи винесення по ньому вироку закінчились строки давності. При цьому суд вправі був в залежності від характеру першого злочину, не признавати таку обставину обтяжуючою [14, с. 195-197]. Отже, Кодекс уже обмежував врахування попереднього злочину певними строками.
Особлива частина також згадувала про інститут множинності злочинів. Кримінальний кодекс 1927 року передбачав відповідальність за несплату у встановлений строк податків і зборів...в перший раз... - штраф...; в другий раз - виправно-трудові роботи на строк до шести місяців; за організоване по взаємній згоді приховання чи неправильне пред’явлення кількості предметів, які підлягають оподаткуванню чи обліку, якщо такі дії були вчинені повторно та вчинення таких дій в перший раз утворювало окремі склади злочину; порушення постанов, виданих в інтересах охорони лісів від розкрадань і знищення..., вчинене у виді промислу утворювало кваліфікований склад злочину [14, с. 200-247].
Як зазначає H. І. Устрицька у КК УРСР 1922, 1927 років випадки повторного вчинення злочину фіксувались в законі за допомогою таких понять, як: повторність, неодноразовість, систематичність, вчинення злочину у виді промислу, вчинення злочину особою, що має судимість, рецидив, вчинення злочину особою, яка відбула покарання тощо. Одні з названих видів повторності були конститутивними чи кваліфікуючими ознаками певних злочинів і впливали на їхню кваліфікацію, інші - впливали на призначення покарання чи звільнення від нього [12, с. 29-30].
В КК Української PCP від 28 грудня 1960 року, що був введений в дію з 01 квітня 1961 року [1] інститут множинності злочинів перебував у вигляді близькому до сучасного. Даний нормативний акт також визначав інститут множинності на рівні загальних норм у якості обставини, що обтяжувала відповідальність - вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин [1].
Отже, як вбачається з буквального тлумачення норм, КК 1960, навідмінно від свого попередника, не обмежував повторність злочинів певними строками.
Суд був вправі, залежно від характеру першого злочину, не визнавати за ним значення обтяжуючої обставини (стаття 41). Статті 42 та 43 визначали порядок призначення покарання при вчиненні кількох злочинів та призначення покарання за кількома вироками, що відповідає сучасним: призначенню покарання за сукупністю злочинів та вироків. Слід зазначити, що відповідні норми так же ж як і сьогодні визначали вказані питання, звичайно, з деяким удосконаленням згідно КК 2001 року.
Згідно статті 46-1 КК 1960 року відстрочка виконання вироку допускалась тільки щодо особи, яка вчинила злочин вперше [1].
Стаття 26 КК УРСР визначала кого суд міг визнати особливо небезпечним рецидивістом [1].
Особлива частина також містила згадки про форми множинності злочинів у якості кваліфікованих складів злочину: «вчинення тих самих дій особою раніше судимою», «ті самі дії, вчинені повторно», «вчинення особою, яка раніше вчинила такий злочин», «вчинення особливо небезпечним рецидивістом» [1].
Цікавою є норма ч. 2 ст. 70 «Контрабанда», яка передбачала відповідальність за «Ті самі дії, вчинені повторно, ... або особою, раніше судимою за контрабанду» [1].
Отже, КК 1960 року розрізняв поняття «вчинення злочину повторно» і «особою, раніше судимою за цей злочин». Буквальне тлумачення вказує на те, що вчинення злочину особою, раніше судимою за цей злочин допускалось без будь-яких обмежень строками.
Висновки. Таким чином, у XIX столітті у Російській імперії інститут множинності злочинів сформувався у вигляді близькому до сучасного.
До перспективних напрямків подальших досліджень належить питання визначення інституту множинності злочинів в інші періоди історії України; вивчення судової практики застосування інституту множинності злочинів на різних історичних етапах розвитку нашої держави.
Список використаних джерел
_03_03.png)
