Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Федорак Л.М., голова Гребінківського районного суду Полтавської області, кандидат юридичних наук
Інститут множинності злочинів уперше в джерелах права на теренах сучасної України з'являється на рівні загальних норм аж у Законі судному людям. У вигляді рецидиву злочинів перша згадка міститься у Статуті Казимира та Литовських статутах. Вказані згадки містяться на рівні тільки кваліфікованих ознак окремих складів злочинів проти власності.
Вивчення історії кримінально-правової політики має важливе значення, оскільки дає можливість простежити тенденції становлення досліджуваного інституту, визначити позитивні досягнення науки кримінального права та законодавця на різних етапах розвитку відповідного інституту з метою цодальшого його удосконалення.
Історію окремих форм множинності злочинів вивчали І. Зінченко, Т. Созанський, А. Стрижевська, Н. Устрицька та ін. [1; 2; 3]. Однак комплексно історія становлення всіх форм множинності злочинів та загалом інституту не вивчалась. Крім того, автори концентрували свою увагу на історії законодавства, а не кримінально-правової політики. Відповідно цілями даної статті є аналіз саме кримінально-правової політики відповідного історичного періоду на теренах сучасної України.
Кримінально-правова політика Київської Русі й періоду її феодальної роздробленості (IX - середина XVII століття) визначалась інтересами панівного класу феодалів в усіх сферах життя [4, с. 98].
У цей час кримінальне право закладалось у системі усного звичаєвого права. В першу чергу слід згадати про «Устав і Закон Руський». У Київській Русі, на думку деяких дослідників, ще до договорів із Візантією і Руської Правди (ще з VII століття) існував вказаний письмовий нормативний акт, на який посилались норми договорів з Візантією [5, с. 143]. Існують і протилежні думки, що «Устав і Закон Руський» - це система неписаного звичаєвого права, яке діяло у Київській Русі та відтворено у Руській Правді [6; 7, с. 481-482]. Цей документ, із точки зору кримінально-правової політики повинен розглядатись як перша спроба створення письмових кримінально-правових приписів [4, с. 99]. Однак, на жаль, крім згадок про його існування до нашого часу більше нічого не збереглося. Відповідно проаналізувати його норми з точки зору виникнення інституту множинності злочинів не можливо.
Джерелами права Київської Русі з 860 року стали міжнародні договори. У цьому році після облоги Константинополя між Київською Рус сю та Візантією був підписаний перший договір, згідно з яким Київська земля офіційно визнавалася як держава на міжнародному рівні [8, с. 64-66; 9, с. 117-119]. Вказаний договір до нашого часу не зберігся Згадка про договір 907 року міститься тільки в літописах. Натомість тексти наступних договорів 911, 945, 971 років дійшли до нашого часу. На їх основі пожвавились торговельні відносини між державами, що вимагало, в свою чергу, юридичної регламентації таких відносин. Це могло викликати колізію між слов’янським звичаєвим правом та грецьким законодавством [10, с. 78-80]. Тому зазначені джерела права містили колізійні прив’язки. Більшість дослідників сходяться на тому, що прив’язки переважно були до слов’янського звичаєвого права. Вказане пояснювалось на той час панівним становищем Київської Русі. Проте уже згодом, у договорі 945 року, після невдалого походу на Візантію наявні не тільки часті, посилання на Закон Руський, а й на елементи грецького права. А от договір 971 року містив уже тільки норми візантійського права, що пояснювалось втратою панівної позиції Київської Русі у відносинах з Візантією [11, с. 42-44].
Норми кримінального права містились у договорах 911 та 945 років, де ішлося про відповідальність за вбивство, крадіжку, грабіж, насильство [12, с. 23-25]. Тобто норми кримінального права формувались на рівні конкретних складів злочинів, проте не містили жодної згадки про вчинення однією особою декількох злочинів.
Разом із приходом на Руську землю християнства з’явились і церковні «устави», серед яких - Устав Цолодимира Великого, Ярослава Мудрого та інші, які містили певні норми кримінального права. А саме, визначивши компетенцію церковних судів, передбачали покарання за злочини, які стосувалися їх юрисдикції: «умикання» дівчат, знахарство, чарівництво, відьомство та інші злочини проти християнства [13]. Однак ці правові джерела згадок про інститут множинності також не містили.
Одним із найвидатніших джерел права часів Київської Русі є, звичайно, Руська Правда, яка складалась із Короткої, Поширеної та Скороченої редакцій (ХІ-ХІУ століття) [4, с. 72-92; 7]. Слід зазначити, що в нормах Руської Правди узагальнення здійснювалось на рівні конкретного діяння. Руська Правда не виділяла злочинного діяння загалом, не містила загальних положень. Побудована вона була шляхом конструювання конкретних складів злочину. Таким чином, дослідити наявність чи відсутність форм множинності злочинів можна тільки в якості елементів складу злочину. В цьому контексті М. Таганцев вважав, що у статтях 59 і 60 Руської правди є вказівка на повторність злочинів [14]. Однак вітчизняні дослідники дотримуються іншої думки [15, с. 49], з якою слід погодитись. У ст. 59 Руської правди сказано: «Якщо господар обідив закупа, спричинивши шкоду його купі чи стариці, то повинен все йому повернути і оплатити за обіду 60 кун» [16, с. 68]. Подібне положення містить і ст. 60 названого документа. Як видно, в них описано боргові відносини, які виникають між боржником (закупом) і боргодавцем (господарем), який пошкодив чи знищив майно закупа або вимагав виплати в більшому розмірі, ніж було записано в борговій записці [3, с. 25].
Отже, Руська Правда не містила згадок про інститут, який сьогодні іменується множинністю злочинів у жодному вигляді.
У ХІУ-ХУ століттях основним нормативним документом залишалися діючі на території всіх руських земель окремі положення Руської Правди. Однак вони доповнювались і новітніми правовими актами.
З прийняттям християнства почали ширитися збірник церковного і канонічного права (Номоканон, Еклога, Прохірон та ін.), так звані Кормчі книги. їх поява була як наслідком поширення християнства, так і проявом тісних відносин з Візантією, що вилилось у рецепцію візантійського права у руське. Серед Кормчих книг особливу увагу слід звернути на Закон судний людям,'який є вибіркою різних статей із Еклоги, Новел, закону Мойсеевого, що зроблена слов’янськими книжниками-юристами вперемішку зі статтями Руської Правдц [17, с. 184]. У передмові до цього акта було наведено перелік особистих та інших якостей винного, які підлягали встановленню у кожній справі: «Подобает судимого испытати, какое есть житие его и прав, свидетельствуемые житие его. А ще не виноват и долго не держит гнева, или преподобен, или страннолюбец, и нищелюбец, и целомудр, и свят от лиса, и кроме всякая лукавныя вещи; муж бо рече неискусны и нежлючим к богу» [18]. Вказівка на необхідність встановлення «...какое есть житие его...» та «А ще не виноват...» підтверджує, що уже в той час встановлювалось, чи особа уже притягалась до відповідальності, і вказане враховувалось при призначенні покарання. Отже, фактично ідеться про повторність та рецидив злочинів у сучасному їх розумінні. Таким чином, зазначені форми множинності злочинів уперше виділяються на рівні загальних норм.
Падіння Київської Русі-України у 40-х роках XIII століття не зупинило розвитку українського права і не призвело до втрати державницьких ідей. Оскільки особливе місце займало законодавство Галицько-Волинської Русі, яка на століття стала форпостом боротьби з зовнішніми посяганнями, у тому числі прийняла від Києва естафету розвитку держави і права. На жаль, у збережених поодиноких документах юридичного характеру, які належать до доби Галицько-Волинської держави, немає норм кримінально-правового характеру [4, с. 103].
У 1398 році була утворена нова федеративна держава, яка отримала назву Велике князівство Литовське, Жемантійське і Руське, до якої увійшли українські землі. На наших землях починає діяти литовсько-руське право, яке відображається у Статуті Казимира 1468 року та Литовських статутах: Старому 1529 року, Волинському 1566 року, Новому 1588 року, чинність яких зберігається у період існування Речі Посполитої й які частково продовжували діяти в окремих місцевостях Західної України аж до ліквідації ЗУНР [4, с. 104-105].
Литовські статути використовували поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське право та звичаєве право України, Литви, Польщі. Останній статут 1588 року діяв і на захоплених Росією територіях Київщини, Поділля, Волині та Брацлавщини до 1840 року [4, с. 105]. Проаналізуємо ці пам’ятки права.
Так, у статті 14 Статуту Казимира 1468 року вказувалось: «А хто вперше вкраде, а до того не крав, то за першу крадіжку карати його сплатою вини». У статті 16 зазначалось: «А коли злодія приведуть, на кого сок сочитиме, і під мукою у крадіжці зізнається, і якщо до того крав і околиця проте відала - без лиця повісити». У статті 19 визначалось: «А якщо чиїсь паробки вкрадуть щось у когось...: якщо вперше вкрав, то його не вішати, а сплатити бондою його; а не буде бонди, то господар його за нього [нехай] заплатить, а парубка покарати і побити; а якщо буде часто красти після того, і вище півкопи, то паробка повісити» [19].
Тобто Статут Казимира формував основний склад злочину - крадіжка, якщо особа вкрала вперше, що каралось «сплатою вини» (різновид судової платні). У цій же статті одразу роз’яснювалось, що означає «вкрасти вперше» - «до того не крав». У статтях 16 та 19 виділялись кваліфіковані склади крадіжки за ознакою «до того крав» та вчинення часто крадіжок «паробками» (невільниками) після покарання за крадіжку, які карались повішанням.
Отже, Статут Казимира виділяв повторність тотожних злочинів без зазначення кількості таких злочинів як кваліфіковану ознаку тільки такого злочину, як крадіжка незалежно від того, ди раніше особа була засуджена. Достатньо було того, що «околиця про те відала» (община знала). Для невільників окремо була сформована кваліфікована ознака «часто красти» після покарання за крадіжку. Тобто йдеться про рецидив тотожних злочинів. При цьому буквальний зміст норми вказує на необхідність вчинення після засудження декількох крадіжок. А саме формулювання «часто красти» вказує на зародження поняття злочинного промислу.
Литовський статут 1529 року не містив згадок про інститут множинності злочинів. Натомість Статути 1566 і 1588 років у питаннях визначення форм множинності не різнилися [20 с. 1-9].
У Литовських статутах як 1566 року, так і 1588 року у розділі 14 «О злодействе всякого стану» згадується про певні форми множинності злочинів. Так, артикул 7 Статуту 1588 року передбачав: «А каторые бы лицо ... украль...чотырохъ копь албо меншъ стояло, а первшый бы разъ с тымъ быль пойманъ. ... вернути маетъ. А потомъ того жъ злодея, ести бы ся трафило кому поймати повторе... у столпа бит быти маеть... А пакли бы и третий разъ тотъ же што украль, ... горлом карань будеть». В артикулі 10 цього ж Статуту визначались випадки, коли шляхтича обвинувачує будь-хто у «злодействе» перший раз, то шляхтич «присягнутися мает»; а якщо «вдругий разъ...и за другимь поволаньемъ объвинено было, тогды вжо не самьодинь, але ... з шляхътичомъ оселымъ... от присягнутися маеть», «А где бы и третий разъ того жъ шляхтича ... за третим поволаньемъ о злодійства хто обвини, тогъды вжо самътретий з шляхтой оселой, людми веры годними и неподойзренными от того присягнутися маеть». Також артикул 19 Статуту 1566 року передбачав випадки «повалення свого урядника злодеями и розбойниками» «впервые, вторам, третим, четвертым разом». В артикулі 27 передбачалось: «злодейскимъ обычаемъ ловлено рыбы в ставе або в сажавце...первшый разъ...пугами бить. ...другий разъ... уха карань будеть. А естли ся того жъ третий разъ...карань яко злодей».
Тобто Литовські статути 1566 та 1588 років встановлювали як кваліфікуючу ознаку для злочинів проти власності вчинення злочину вдруге, втретє та навіть учетверте. Однак особа на відміну від Статуту Казимира, як убачається зі змісту вищенаведених артикулів, повинна була бути покарана за попередні злочини. Таким чином, Статути 1566 і 1588 років передбачали таку форму множинності, як рецидив тотожних злочинів у якості кваліфікуючої ознаки тільки для злочинів проти власності. При цьому покарання зазнавало градації залежно від кілько вчинених злочинів [25, с. 2].
Слід ще також згадати про артикул 17 розділу XIV Статуту 1566 року, де вказувалось: «кгды шляхтичь которого нешляхтича неподойзръного помовилъ, менуючи ижъ бы его злодъемъ быль, ... мает отприсегнутисе, а судъ ему того маетъ допустити. А другий разъ кгды бы того жъ о злодъйство было обвинено; тогды за другимъ разомъ обвиненьемъ оть шляхтича поконанъ водлъ права и присеги яко злодъй». Відповідної норми у Статуті 1588 року уже не існувало. У даному артикулі фактично йшлося про повторність крадіжки, як: за першу особа не була засуджена через відсутність доказів.
Слід зазначити, що норми Руської Правди, звичаєве право та судова практика були закладені в нормативних документах наступи століть [26, с. 2].
Таким чином, інститут множинності злочинів уперше в джерелах права на теренах сучасної України з’являється на рівні загальних норм аж у Законі судному людям. У вигляді рецидиву злочинів перша згадка міститься у Статуті Казимира та Литовських статутах (тобто вперше саме ці акти вимагали не просто наявності вчинення декількох злочинів, а й засудження за попередні). Такі згадки містяться на рівні тільки кваліфікованих ознак окремих складів злочинів проти власності (окремо виділяється вчинення злочину вдруге, втретє, вчетверте та часто). Крім того, фактично вперше згадується про злочинний промисел у сучасному розумінні цього поняття.
До перспективних напрямів подальших досліджень належить питання визначення інституту множинності злочинів в інші періоди історії України; вивчення судової практики застосування інституту множинності злочинів на різних історичних етапах розвитку нашої держави.
Перелік використаних джерел
_03_03.png)
