Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Федорак Л.М., голова Гребінківського районного суду Полтавської області, кандидат юридичних наук
Анотація
В даній статті висвітлено питання становлення інституту обставин, що пом'якшують покарання; проаналізовано досягнення та недоліки законодавця щодо визнання обставин такими, що пом'якшують покарання, на кожному з виділених в історії етапів.
Ключові слова: пом'якшуючі, обставини, призначення, покарання.
Актуальність теми. Становлення будь-якого правового інституту має свою історію, зумовлену процесами, що відбувались у державі на тому чи іншому проміжку часу, а відповідно і зумовили існування інституту у сучасному вигляді. Аналіз історії становлення обставин, що пом’якшують покарання, дасть можливість пояснити нормативне вираження пом'якшуючих обставин наявне згідно з чинним Кримінальним кодексом України.
Ступінь розробки теми. Над питаннями становлення пом’якшуючих обставин працювали Г. І. Чечель, Л. Л. Кругліков, А. Ю. Буланов та Т. І. Нікіфорова. Однак А. Ю. Буланов вивчав зазначений інститут у контексті історії Російської Федерації. Решта учених вивчали тільки радянський період історії. Отож, історія кримінально-правової політики визнання обставин такими, що пом'якшують покарання, в Україні не вивчалась.
Метою публікації є визначення тенденцій становлення пом'якшуючих обставин, позитивних досягнень науки кримінального права та законодавця на різних етапах розвитку зазначеного інституту з метою подальшого розвитку вказаного інституту.
Становлення інституту обставин, що пом'якшують покарання, у кримінальному праві можна простежити, користуючись періодизацією кримінально-правової політики, запропонованою П. Л. Фрісом [1].
Перший період - це кримінально-правова політика Київської Русі і феодальної роздробленості (IX - середина XVII століття). Вона визначалась інтересами пануючого класу феодалів в усіх сферах життя [1]. В цей час кримінальне право закладалось у системі усного звичаєвого права, яке відображене у Руській Правді (ХІ-ХІУ століття), "Уставі і Законі Руськом” (початок X століття), Договорах Києва з Візантією (911, 944 і 971 роки).
У Руській Правді чітко простежується, що покарання диференціювалось залежно від соціального становища винного та потерпілого [1]. Це дає підстави А. Ю. Буланову стверджувати, що пом’якшуючі обставини хоч і існували, однак не були виділені як самостійний кримінально-правовий інститут [2].
Вказане питання дискусійне. У нормах Руської Правди узагальнення здійснювалось на рівні конкретного діяння. Руська Правда не виділяла злочинного діяння загалом, не містила загальних положень. Побудована вона була шляхом конструювання конкретних складів "образи". Отже, маємо не обставини, що пом'якшують покарання, а привілейовані ознаки складів злочину. І хоч соціальне становище винного і потерпілого чітко простежується у всіх складах злочинів, зазначене тільки вказує на послідовність та характерні ознаки кримінально-правової політики і політики взагалі того часу.
Варто приділити особливу увагу і Закону судному людям (XIII - XV століття), в передмові до якого було наведено перелік особистих і інших якостей винного, наявність або відсутність яких або пом'якшувало вид і розмір покарання, або взагалі від нього звільняла [3]. Отже, з впевненістю можна стверджувати, що саме Закон судний людям став тим нормативним документом, з якого зародились обставини, що пом'якшують покарання, як такі, що характеризують особу винного.
Норми Руської Правди також було закладено в нормативних документах наступних століть: Судебниках 1497, 1550 та 1589 років і навіть Соборному Уложенні 1649 р. [1].
У статті 6 Соборного Уложення 1649 р. містилась норма, яка зобов'язувала при призначенні покарання дивитися "по делу" чи "по вине” [4]. Отже, Соборне Уложення 1649 р. продовжувало розвивати інститут, зароджений ще у Законі судному людям (ХІП - XV століття).
За вище наведеними вимогами покарання призначалося аж до початку XVIII століття.
У історичному періоді, що аналізується, не можна не згадати Галицько-Волинського князівства, норми якого відображали норми права Руської Правди.
З 1398 р. на наших землях (Правобережна Україна, Волинь та Галичина) починає діяти литовсько-руське право, яке відображається у Литовських статутах: Старому 1529 р., Волинському 1566 р., Новому 1588 р.. Литовські статути давали можливість призначати судам покарання тільки в межах закону, керуючись обставинами, визначеними ним. Покарання збільшувалося чи зменшувалося залежно від різних обставин, які належали як до складу злочину, так і тих, що його супроводжували [5]. В даному випадку нас цікавлять обставини, які супроводжували злочин та підлягали врахуванню у кожному випадку їх наявності у справі. До них належали об’єктивні та суб’єктивні обставини [5]. Обставини, які збільшували покарання або зменшували його, і визначались в Литовському Статуті у всіх його редакціях, є дуже близькими до інституту обставин, що пом'якшують покарання, у тому вигляді, який ми маємо сьогодні. їх недоліком порівняно із сучасним інститутом обставин було те, що обставини, які зменшували покарання, включали категорії, що нинімають самостійне кримінально-правове значення. Крім того, перелік обставин не було чітко визначено в окремій статті, не було визначено окремо пом’якшуючих та обтяжуючих обставин. Вплив їх на покарання визначався у порівнянні.
Наступний період - це період козацької держави (від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського).
Після підписання Переяславського договору 1654 р. основним нормативним документом була Жалувана грамота царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому на збереження його прав і вольностей від 27 березня 1654 р. [6],якаґрунтувалась на звичаєвому праві.
Так, згідно з вказаним нормативним актом психічно хворі притягались до кримінальної відповідальності на загальних умовах, хоча їх хворобливий стан міг бути врахований судом при вирішенні питання про покарання. Суд мав право врахувати психічну хворобу як обставину, що пом'якшує покарання.
Призначення покарання ґрунтувалось на нормативних приписах, судовому прецеденті та нормах звичаєвого права. Приклади застосування норм звичаєвого права наводить у своїй праці П. Л. Фріс. Так, від смертної кари козака могла врятувати жінка, яка висловила бажання взяти його собі за чоловіка. На вирок суду могла вплинути і громадська думка [1].
Інститут пом'якшуючих обставин на даному історичному етапі значно звузився порівняно з аналогічним інститутом Литовських статутів. Отже, законодавство даного періоду не можна вважати наступним щодо литовсько-руського законодавства. Козацька держава була новим утворенням, яке не мало своїх аналогів і відповідно право творилося по-новому.
Після розгрому у 1709 р. Запорозької Січі розпочато процес кодифікації, який закінчився у 1743 р. створенням Зводу законів, що отримав назву "Права, за якими судиться малоросійський народ" (далі - Права) [7]. Вказаний нормативний документ характеризувався досить детальною диференціацією кримінальної відповідальності. Інститут пом'якшуючих обставин не знайшов свого відображення у Правах. Слід зазначити, що вказаний нормативний документ так і не набрав чинності.
Досліджуючи право XVIII - XIX століть, яке застосовувалось на території, яку займає сучасна Україна (окрім Правобережної України, Галичини та Волині), звернемося також до права Російської імперії, під владою якої знаходилась відповідна частина України.
В цей період, на думку А. Ю. Буланова, обставини, що пом’якшують покарання, набули свого закріплення в Артикулах Воїнських 1715 р. [4]. При цьому на підтвердження своєї позиції автор наводить конкретні склади злочинів. В Артикулах були відсутні загальні положення пом'якшення покарання. Отже, Артикули Військові містили не обставини, що пом'якшують покарання, а кваліфіковані та привілейовані ознаки складів злочину.
У 1813 р. було прийнято нормативний акт - Уголовне уложення Російської імперії (далі - Уложення), який вперше в історії навів чіткий перелік обставин, що пом'якшують відповідальність. Отже, інститут пом'якшуючих обставин був сформований в Уголовному уложенні 1813 р., яке, на жаль, не набрало чинності.
Кримінальне право XIX століття бере свій початок від 15 Зводу законів Російської імперії 1832 р. (надалі - Звід) [8], який став основою для Уложення про покарання кримінальні і виправні (1845 р.) та Устава про покарання, які накладаються мировими суддями (1864 р.).
Звід визначав у окремій нормі обставини, які зменшували вину і покарання. До них належали: малоліття, перестарілість та явка злочинця з повинною. Звід також виділяв так звані особливі випадки для пом’якшення та наводив їх перелік [8]. Вказані випадки давали можливість пом'якшити покарання щодо виду та ступеню. Наведене пом’якшення покарання дає підстави погодитись із твердженням М. І. Качан про зародження інституту призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом [9].
Отже, на території сучасної України (окрім Правобережної України, Галичини та Волині), де діяли норми Зводу, із його прийняттям в історії кримінально-правової політики України вперше було сформовано інститут пом'якшуючих обставин у близькому до сучасного вигляді. Крім того, де перший нормативний документ, який частково визначив правову природу обставин, як ми її розуміємо сьогодні.
Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. 134 наводило перелік обставин, що зменшували вину та покарання [10]. Деякі обставини запозичено із Зводу. Однак їх конструкції було уточнено. Слід зазначити, що більшість із нормативних конструкцій обставин за змістом схожі на пом'якшуючі покарання обставини, визначені чинним КК України. Крім того, норма ст.157 Уложення визначала випадки можливості пом'якшення покарання в його ступеню та роді [10]. Вказане було продовженням розвитку інституту призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.
Статття 13 Уставу про покарання, які накладаються мировими суддями (далі - Устав), також визначала обставини, уже як зменшуючі вину. Однак скоротила їх перелік [10].
Слід зазначити, що Звід законів Російської імперії (1832 р.), Уложення про покарання кримінальні і виправні (1845 р.) та Устав про покарання, які накладаються мировими суддями (1864 р.) визначали можливість пом'якшити покарання тільки на основі визначених законом обставин. Крім того, вказані нормативні документи характеризувалися різноманітністю в покараннях в залежно від родової належності винного. Отже, принцип індивідуалізації покарання, який повинен був забезпечуватися інститутом по м'якшуючих обставин, певним чином обмежувався родовою належністю винного.
Отже, саме в період абсолютної влади Російської імперії на території сучасної України (окрім Правобережної України, Галичини та Волині), інститут обставин, що пом'якшують покарання, був суттєво удосконалений: визначено правову природу обставин, їх перелік та окремі випадки впливу на міру покарання.
Наступний період в історії кримінально-правової політики України - це період творення незалежної Української держави (1917 - 1922 років).
В період функціонування Центральної Ради, в добу Гетьманства та Директорій досліджуване питання продовжувало регулюватися Уложенням про покарання кримінальні та виправні (у редакції 1885 р.), Уставом про покарання, що накладаються мировими суддями, та Уголовним уложенням 1903 р. У цей час ніяких змін до кримінального закону не вчинялось.
Першим нормативним документом вказаного історичного етапу, який визначав певні критерії призначення покарання, були Керівні засади з кримінального права РСФРР, затверджені 12 грудня 1919 р. [11]. У статті 12 Керівних засад наводився перелік обставин, які враховувались при призначенні покарання. Однак вказаний перелік був прототипом обставин обтяжуючих покарання, та мав класовий характер, що відповідно повністю нівелює існування досліджуваного інституту. Крім того, в даному нормативному акті нічого не зазначалося про правову природу таких обставин.
Інші нормативні акти, які існували в 'цей час, регулюючи питання призначення покарання, встановлювали такі критерії: "на власний розсуд”, "керуються революційною совістю", насамперед інтересами соціалістичної революції", "доцільністю" [11]. Тобто, давали можливість для безмежного суб'єктивізму і свавілля в питаннях призначення покарання, що дуже ефективно використовувалось владою.
Нормативно можливість пом'якшувати покарання закріпило Положення Ради Народних Комісарів України "Про народний суд" від 26 жовтня 1920 р. Стаття 28 вказаного Положення визначала можливість пом'якшити покарання тільки у виняткових випадках та при умові наведення мотивів пом’якшення у вироку [11].
Відповідна нормативна база, насамперед Керівні засади 1919 р., стали основою Кримінального кодексу України, затвердженого ВЦВК 13 серпня 1922 р. та введеного в дію 15 вересня 1922 р. [11].
Підкреслимо, що інститут призначення покарання у зазначеному Кодексі було суттєво видозмінено та удосконалено. Так, згідно зі ст 24 вказаного Кодексу при визначенні міри покарання повинні були враховуватись ступінь і характер небезпеки як злочинця, так і вчиненого ним злочину. З метою встановлення зазначеного вивчалась обстановка вчинення злочину, з'ясовувалась особа злочинця на основі способу життя і минулого, а також встановлювалось наскільки сам злочин в умовах часу і місця порушує основи суспільної безпеки [11]. Устатті 25 наводився перелік обставин, які враховувались для визначення міри покарання [11]. Перелік містив як пом'якшуючі, так і обтяжуючі обставини, та вказував на класовий підхід при визначенні покарання, а також нерівність інтересів держави і особи. Обставини закріплювались у законі шляхом протиставлення [11]. Однак і далі законодавець не визначався з правовою природою таких обставин.
31 жовтня 1924 р. було прийнято Основні засади кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (далі - Основні засади), розділ ІІІ яких визначав заходи соціального захисту і їх вживання судом [12]. Стаття 32 вказаного нормативного документа визначала примірний перелік пом'якшуючих обставин [12]. Хоч деякі із обставин за своєю конструкцію відповідають пом'якшуючим обставинам, визначеним чинним КК України, однак у наведеній нормі продовжує простежуватись наявність класового підходу. Слід відзначити, що Основні засади розділили пом'якшуючі обставини із обтяжуючими, визначили їх правову природу (пом'якшуючі і обтяжуючі вину) та віднесли їх до загальних засад призначення покарання.
Кримінальний кодекс УСРР від 8 червня 1927 р. повністю відповідав Основним засадам [12].
Приблизно в сучасному вигляді інститут обставин, що пом'якшують покарання, закріпився в КК УРСР від 28 грудня 1960 р., що був введений в дію з 1 квітня 1961 р..
Кримінальний кодекс 2001 р. юридично змінив правову природу обставин, уточнив та доповнив їх перелік і загалом удосконалив інститут призначення покарання. Цей процес триває і далі.
Так, до 2 листопада 2004 р. ст. 69 КК України дозволяла призначати більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, за особливо тяжкі, тяжкі злочини та злочини середньої тяжкості. На підставі Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. та в силу Закону України "Про внесення змін до статті 69 Кримінального кодексу України" від 22 грудня 2006 р. більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, тепер може призначатися і при вчиненні злочинів невеликої тяжкості.
До переліку обставин, що пом’якшують покарання, згідно із Законом України "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності" від 15 квітня 2008 р. було додано ще одну обставину - надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину.
Процес гуманізації кримінального закону привів і до появи норми, яка визначає питання призначення покарання за наявності обставин, що пом'якшують покарання, та включена у предмет даного дослідження. Вказана норма була внесена до КК України Законом України "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності" від 15 квітня 2008 р.
Отже, зазначена норма направлена на забезпечення призначення гуманного покарання при наявності конкретно визначених пом'якшуючих покарання обставин, визнанні вини та відсутності обтяжуючих покарання обставин.
Законодавець зробив спробу визначити певні рамки такої гуманізації і таким спо собом обмежити судове свавілля. Слід зазначити, що вказана норма немала своїх аналогів в історії права України.
Висновки. Отже, обставини, які пом'якшують покарання, мають приблизно семи - дев"яти столітню історію свого становлення. їх перелік та зміст визначався, насамперед, тими процесами, які відбувалися у державі на відповідних проміжках часу. Однак і нині не розкрито на законодавчому рівні поняття обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Жоден із нормативних документів, відомих нашій історії не робив такої спроби.
Список використаної літератури:
_03_03.png)
